Європейський Союз англ. European Union іншими офіційними мовами ЄС: Болгарська: Европейски съюз Грецька: Ευρωπαϊκή Ένωση Данська: Den Europæiske Union Естонська: Euroopa Liit Ірландська: An Taontas Eorpach Іспанська: Unión Europea Італійська: Unione europea Латиська: Eiropas Savienība Литовська: Europos Sąjunga Мальтійська: Unjoni Ewropea Нідерландська: Europese Unie Німецька: Europäische Union Польська: Unia Europejska Португальська: União Europeia Румунська: Uniunea Europeană Словацька: Európska únia Словенська: Evropska unija Угорська: Európai Unió Фінська: Euroopan unioni Французька: Union européenne Хорватська: Europska unija Чеська: Evropská unie Шведська: Europeiska unionen
Прапор
Девіз: лат. In varietate concordia (Єдність у різноманітті)
Гімн: нім. An die Freude (Ода радості) «Інструментальна версія»
Розташування Європейського Союзу (зеленим кольором)
Столиця	Брюссель (де-факто)
Найбільше місто	Лондон і Париж
Офіційні мови	24 мови
Форма правління	Наднаціональний союз
- Президент Європейської комісії	Жан-Клод Юнкер
- Голова Європейської Ради	Дональд Туск
- Голова Європейського парламенту	Антоніо Таяні
Формування
- Римські договори	1 січня 1958
- Маастрихтський договір	1 листопада 1993
- Лісабонська угода	1 грудня 2009
Площа
- Загалом	4 475 757 км²
- Внутр. води	3,08 %
Населення
- оцінка 2017	▲ 511 805 088[1] (3-тя)
- перепис 2013[a]	505 163 008[1]
- Густота	116 ос,/км²
ВВП (ПКС)	2018 р., оцінка
- Повний	▲ $21,7 трлн.[2] (2-га)
- На душу населення	▲ $42 459[2] (24-та)
ВВП (ном.)	2018 рік, оцінка
- Повний	$18,4 трлн.[2] (2-га)
- На душу населення	$35 939[2] (22-га)
ІЛР (2017)	▲ 0,874 (дуже високий) (13-та)
Валюта	Євро (EUR, €, в Єврозоні) та 10 інших Лев (BGN, у Болгарії) Фунт (GIP, у Гібралтарі) Крона (DKK, у Данії) Злотий (PLN, у Польщі) Лей (RON, у Румунії) Форинт (HUF, в Угорщині) Фунт стерлінгів (GBP, у Великій Британії) Куна (HRK, у Хорватії) Крона (CZK, у Чехії) Крона (SEK, у Швеції) (Класифікація валют (ISO 4217))
Часовий пояс	WET (UTC)[b] CET (UTC+1) EET (UTC+2)
- Літній час	WEST (UTC+1) CEST (UTC+2) EEST (UTC+3)
Домен	.eu[c]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Європейський Союз

Європе́йський Сою́з або Европе́йський Сою́з^[3] (інколи «Європе́йська У́нія» або «Европе́йська У́нія», скорочення: «Євросоюз», «ЄС», «ЄУ», рідше: «Євроспільнота», «Європейська Співдружність», англ. European Union, EU) — економічний та політичний союз 28 незалежних держав-членів, що розташовані в Європі. Веде свій початок від утворення Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС) і Європейської економічної спільноти (ЄЕС), які складались з шести країн у 1957 році. У наступні роки територія ЄС була збільшена за рахунок включення нових держав-членів, одночасно збільшуючи свою сферу впливу шляхом розширення політичних повноважень. У сучасному вигляді існує на основі Маастрихтського договору, підписаному 7 лютого 1992 року і чинному з 1 листопада 1993. Останній значний перегляд конституційних принципів ЄС був затверджений у Лісабонській угоді, яка набула чинності у 2009 році. Юридично в ЄС не виділено столиці, але де-факто таким є місто Брюссель, де базуються більшість інституцій Європейського союзу.

ЄС діє через систему незалежних наднаціональних інституцій та спільно узгоджених рішень держав-членів. Найважливішими інституціями ЄС є: Європейська комісія, Рада Європейського Союзу, Європейська рада, Суд Європейського Союзу, Європейський центральний банк та Європейський парламент, який обирається кожні 5 років громадянами Європейського Союзу.

У ЄС діє єдиний ринок через стандартизовану систему законів, що діють у всіх державах-членах. У Шенгенській Зоні (до складу якої входять 22 держави-члени та 4 держави, що не є членами ЄС) паспортний контроль відмінений. Політика ЄС спрямована на забезпечення вільного руху людей, товарів, послуг та капіталу, законодавчих актів про спільні питання справедливості та підтримки спільної торгової політики, сільського господарства, рибальства та регіонального розвитку. Єврозона (валютний союз), була заснована у 1999 році і вступила в повну силу у 2002, коли були введені в обіг монети та банкноти Євро. Станом на 2017 рік, у Єврозону входять 19 держав-членів, що використовують євро як свою національну валюту. ЄС відіграє важливу роль у спільній зовнішній та безпековій політиці. Європейський Союз має постійні дипломатичні місії по всьому світу, та офіційно представлений в ООН, Світовій організації торгівлі (СОТ), «Великій Сімці» та «Великій двадцятці».

На сьогодні, Європейський Союз займає площу 4 324 782 км² (7-ме місце в світі), з населенням більше 511 мільйонів людей (3-тє місце).^[1] Загальний номінальний валовий внутрішній продукт складає більше 17 трлн доларів США (2-ге місце), за паритетом купівельної спроможності — 21 трлн доларів США (2-ге місце). Якщо вважати ЄС країною, то за доходом на душу населення він входив би в тридцятку (якщо окремо в рейтингу враховувати країни-члени ЄС) або двадцятку (якщо не враховувати) найзаможніших країн світу (серед усіх 186 або 158 відповідно).^[2] ЄС, наразі, не має власних збройних сил, але сприяє військовому співробітництву його країн-членів, більшість яких є членами НАТО. Через великий політичний і економічний глобальний вплив, Європейський Союз розглядають однією з потенційних наддержав.

Історія |

Докладніше: Історія Європейського Союзу

Передумови |

Робер Шуман, один з співзасновників Європейського Союзу.

Після закінчення Другої світової війни (1939-1945 рр.) Європа була зруйнована. Німеччина була знищена, як і з погляду людського життя так і матеріально. Франція та Велика Британія, які оголосили війну нацистській Німеччині у вересні 1939 року, хоч і перемогли у цій війні, але також зазнали великих збитків, що сильно вплинуло на їх економіку та світовий авторитет. Щойно закінчився конфлікт у Європі, 8 травня 1945 року, німецький режим був звинувачений у війні, оскільки її експансіоністська політика призвела до того, що країна захопила, а в деяких випадках і анексувала, території інших європейських країн. Німеччина була окупована союзниками, які розділили країну на чотири частини.

У наступні роки обурення та недовіра серед європейських народів ускладнювали примирення. У цьому контексті міністр закордонних справ Франції Робер Шуман рішуче захищав створення Західної Німеччини внаслідок об'єднання трьох окупаційних зон, контрольованих західними демократичними державами, залишаючи осторонь зону, окуповану Радянським Союзом. Шуман з німецько-люксембурзького походження мав три національності (французьку, німецьку та люксембурзьку), що дозволило йому зрозуміти складність європейських конфліктів та виробити особливий інтерес до європейського об'єднання.

9 травня 1950 року, через п'ять років після здачі нацистського режиму, Шуман звернувся до Західної Німеччини та інших європейських країн з ідеєю створити єдиний загальний транснаціональний орган для управління своїми підприємствами з виробництва, стратегічно важливими для військових потреб, сталі та вугілля. Цю промову, відому як «Декларація Шумана», вітали європейські уряди та ознаменували початок мирної європейської інтеграції, на відміну від націоналістичного напрямку та напруженого довоєнного суперництва. Це була перша конкретна офіційна пропозиція щодо європейського об'єднання. Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини і недопущення між ними війни у майбутньому, а також слабкість європейців на фоні появи двох наддержав - Сполучених Штатів та Радянського Союзу. Більш того, наслідки конфлікту спонукали європейських громадян до прагнення створити більш вільний і чесний континент, оскільки відносини між країнами мали розвиватись виключно мирним шляхом, щоб уникнути нового конфлікту між європейськими країнами.

Європейські спільноти |

Держави-засновники Європейської спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС). У той час Алжир був частиною території Четвертої Французької республіки.

18 квітня 1951 року «план Шумана» було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейської спільноти з вугілля і сталі (ЄСВС), що сприяло обміну сировиною, необхідною для металургії, тим самим прискорюючи економічний ріст, що дало незалежність виробництва в Європі від зовнішніх ринків. До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція та ФРН («європейська шістка», яка в подальшому стала «локомотивом» європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.

27 травня 1952 року, у розпал Холодної війни, країни «європейської шістки» підписують Договір про заснування Європейської оборонної спільноти (ЄОС). П'ять членів ЄСВС ратифікували цей договір, окрім Франції, де у серпні 1954 р. парламент після довгих дискусій вирішив відкласти ратифікацію. Враховуючи цю ситуацію, старий Брюссельський договір 1948 р. став основою для створення Західноєвропейського союзу (ЗЄС), який протягом десятиліть буде єдиною європейською організацією, що відповідає за оборону та безпеку, до вступу в силу Амстердамського договору 1999 року. Хоча це посилило старий договір, але ЗЄС був лише тіньовою організацією НАТО, якій було доручено забезпечити захист європейських країн від гіпотетичної ядерної атаки.

10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Статуту Європейського політичного співтовариства (ЄПС). Проект Договору про європейське політичне співтовариство, підготовлений «Асамблею ad hoc», був готовий у лютому 1953 р. і передбачав створення повноцінно інституціональної структури влади, що максимально була наближена до національної моделі і мала функціонувати відповідно до принципу поділу влади. Так, законодавчий орган влади – двопалатний парламент (палата народів і Сенат), нижня палата якого мала обиратися шляхом загального голосування, що здійснював законодавчу діяльність і схвалював бюджет простою більшістю голосів обох палат, а також забезпечував демократичний контроль. Європейський виконавчий комітет мав здійснювати керівництво Співтовариством і володів правом законодавчої ініціативи. Він мав стати своєрідним урядом, що за функціями нагадую сучасну Європейську Комісію. На Раду національних міністрів покладався обов’язок гармонізувати діяльність Європейського виконавчого комітету і урядів держав-членів. Суд мав виступати в ролі своєрідного Касаційного Суду, до якого могли звертатися як юридичні, так і фізичні особи. Соціально-економічна рада виконувала консультативні функції.

Найважливішим досягненням 50-х років стало підписання в 1957 р. Римських договорів про заснування Європейської економічної спільноти (ЄЕС), для досягнення прогресу країнами-членами ЄСВС в економічній, соціальній та політичній співпраці. Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Спільноти (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті — створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Спільноти товарів, послуг, капіталу, робочої сили). Ці документи також сформували третю спільноту безстрокової тривалості - Європейська спільнота з атомної енергії (Євратом). Метою Євратому визначалась співпраця країн-членів у використанні ядерної енергії у мирних цілях. Обидва договори набули чинності 1 січня 1958 року.

Союз «трьох колон» |

Падіння Залізної завіси у 1989 відкрило шлях до подальшого розширення ЄС в Східну Європу. На фото: падіння Берлінського муру.

8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС шляхом створення Європейської Комісії та Ради Європейського Союзу. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС). Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими.

На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС. 1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія. 1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція. 1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони довкілля. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Спільнот, зокрема створював Європейську раду, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.

7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Маастрихтський договір (інша назва — Договір про Європейський Союз; саме поняття «Європейський Союз» з'явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так звані «три колони» Європейського Союзу:

• «перша колона» — Європейські Спільноти: ЄСВС, Євратом та Європейська Спільнота (замість старої назви «Європейська Економічна Спільнота»). Причому Європейська Спільнота є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить «наднаціональний феномен»;


• «друга колона» — спільна зовнішня та безпекова політика;


• «третя колона» — співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.

Також цей договір встановлював європейське громадянство, а також було прийнято рішення про створення єдиної валюти, євро, яка повинна була бути введена в обіг у 2002 році під управлінням Європейського центрального банку.

В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п'ятий — найвищий рівень економічної інтеграції).

1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.

Союз XXI століття, від Амстердама до Лісабона |

2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Цей договір визначив принципи свободи, демократії та поваги до прав людини, включаючи принцип сталого розвитку. Також вступила у силу Шенгенська угода про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу (укладена 1985 року).

26 лютого 2001 року був підписаний Ніццький договір, який вніс зміни в механізми інституційного розвитку ЄС з огляду на його майбутнє розширення. Зокрема, квоти представництва в інституціях ЄС були перерозподілені з урахуванням потенційної участі у них нових членів. Положення цього договору набрали чинності 1 лютого 2003 року.

Банкноти Євро. З часу запровадження у 2002 році, валютою стало користуватися 19 країн.

1 січня 2002 року до готівкового обігу була введена єдина грошова одиниця ЄС — євро, що стало етапом переходу до формування економічного та валютного союзу ЄС — найвищого етапу інтеграції. Станом на 2017 рік, євро перебуває в обігу на території 19 країн-членів ЄС. Велика Британія та Данія вирішили відмовитися від введення євро на своїй території, усі інші країни раніше чи пізніше зобов'язані приєднатися до Єврозони.

1 травня 2004 року відбулося найбільше за усю історію розширення Європейського Союзу. Новими членами стали одразу десять країн: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.

17—18 червня 2004 року на Саміті ЄС у Брюсселі було схвалено текст Європейської конституції. 29 жовтня 2004 року Угоду про Європейську конституцію було підписано главами держав та урядів 25 країн-членів ЄС у Римі. Конституція ЄС складається з чотирьох розділів, у яких відображено головні цілі, завдання та функції ЄС, організаційна структура та процедура прийняття рішень, права і обов'язки всіх європейських органів управління, а також напрямки діяльності організації. 29 травня і 1 червня 2005 року населення Франції та Нідерландів голосує проти Конституційного договору. Негативні рішення референдумів спричинили паузу у прийнятті Європейської конституції.

В жовтні 2005 ЄС починає переговори про вступ з Туреччиною та Хорватією. 1 січня 2007 року до Європейського Союзу приймають Болгарію і Румунію. Європейській Союз налічує 27 членів.

Підписанти Лісабонської угоди, 13 грудня 2007. Лісабонська угода внесла деякі нововведення в основоположний Договір про Європейський Союз

У грудні 2007 року глави держав і урядів ЄС підписали Лісабонський договір про реформу Європейського Союзу (набув чинності 1 грудня 2009). Він поставив ЄС на нову договірну основу і зробив його демократичнішим, прозорішим і ефективнішим. Прийняття рішень ЄС було полегшено за рахунок того, що в багатьох випадках відпала потреба в одностайному голосуванні. Рішення, що приймаються кваліфікованою більшістю, поширюються тепер на багато інших сфер. Починаючи з 2014 року, для прийняття рішень Ради ЄС принципово необхідна «подвійна більшість». Відповідно до цього, для прийняття рішення Європейського Союзу у Раді міністрів потрібна більшість у 55 відсотків країн-членів, що налічують 65 відсотків населення (перехідне положення до 2017 року). Крім того, з'явилася посада «Голови Європейської Ради» та «Високого представника Євросоюзу з питань політики безпеки й зовнішньої політики», який відповідає за зовнішні відносини євроспільноти. Також Лісабонський договір зробив Хартію основних прав Європейського Союзу юридично обов'язковими для держав-членів.

У 2012 році Європейський Союз отримав Нобелівську премію миру «За внесок впродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини у Європі».^[4]

1 липня 2013 року 28-м членом ЄС стала Хорватія.^[5]

З початку 2010-х років, Європейський Союз переживає ряд випробувальних факторів, серед яких боргова криза в деяких країнах Єврозони, зростаюча міграція з близькосхідних країн та питання виходу Великої Британії з ЄС. У 2018 році було оголошено про завершення боргової кризи в Єврозоні та зменшення обсягів нелегальної міграції у більш ніж два рази (відносно піку в 2015).^[6][7] Вихід Великої Британії з ЄС був запланований на 29 березня 2019 року^[8], пізніше відкладений на 31 жовтня 2019.^[9][10]

Хронологія формування |

Див. також: Договори Європейського Союзу

Хронологія розширення |

Докладніше: Розширення Європейського Союзу

Анімація розширення ЄС, з 1957 по 2013 рр.

Рік	Країна	Загальна кількість членів
1957	Бельгія  Італія  Люксембург  Нідерланди  Франція ФРН	6
1973	Велика Британія  Данія  Ірландія	9
1981	Греція	10
1985	Ґренландія (автономна територія Данії) вийшла з союзу	10
1986	Іспанія  Португалія	12
1990	НДР (Об'єдналась із ФРН, надалі як єдина Німеччина)	12
1995	Австрія  Фінляндія  Швеція	15
2004	Естонія  Кіпр  Латвія  Литва  Мальта  Польща  Словаччина  Словенія  Угорщина  Чехія	25
2007	Болгарія  Румунія	27
2013	Хорватія	28

Географія |

Докладніше: Географія Європейського Союзу

Монблан в Альпах, кордон Франції з Італією, є найвищою точкою в Європейському Союзі, 4 810 метрів.

Узбережжя Греції (Середземномор'я)

Європейський союз розташований на більшій частині Західної і Центральної Європи, що охоплює 4 423 147 км². Його європейська територія простягається з північного сходу Фінляндії до південного заходу Португалії та з північного заходу Ірландії до південного сходу Кіпру. Крім того, в склад входять багато заморських територій держав-членів ЄС.

Найвищою вершиною Європейського Союзу є гора Монблан в Альпах (4810 м), найнижчою — польдери Zuidplaspolder в Нідерландах та Lammefjorden в Данії (обидва на 7 метрів нижче рівня моря). Найдовша річка — Дунай (2 860 км). Берегова лінія є сильно помережана морями, затоками, півостровами і островами та за довжиною (65 993 км) є другою у світі (після Канади). Об'єднані держави-члени поділяють сухопутні кордони з дев'ятнадцятьма країнами-нечленами, загальною довжиною 12 441 км, що є п'ятим кордоном у світі.

Включаючи зарубіжні території держав-членів, клімат варіюється від арктичного до тропічного. Більшість населення проживає в районах з середземноморським кліматом (Південна Європа), з морським кліматом (Західна Європа), або теплим літнім континентальним кліматом (Східна Європа).

Населення ЄС є високо урбанізованим, де близько 75% населення (в 2020 році воно зросте до 90% у семи державах) проживає у містах. Міста широко розкидані по всьому об'єднанні, а навколо Бенілюксу є найбільші скупчення. Зростаючий відсоток цього, пов'язаний з розширенням низької щільності міст. У деяких випадках зростання міст було пов'язано з притоком коштів ЄС до регіону.

Країни-члени |

Докладніше: Список країн Європейського Союзу, Розширення Європейського Союзу, Подальше розширення Європейського Союзу, Східне партнерство та Спеціальні території держав-членів Європейського Союзу

Мапа Європейського Союзу із заморськими територіями

Континентальна частина Європейського Союзу
Ірландія Сполучене Королівство Франція Нідерланди Німеччина Данія Польща Литва Латвія Естонія Фінляндія Швеція Чехія Австрія Угорщина Румунія Болгарія Греція Словаччина Словенія Хорватія Італія Бельгія Люксембург Португалія Іспанія Мальта Кіпр

ЄС-28

Українська назва	Оригінальна назва	Скорочення ISO 3166-1	Столиця	Населення	Площа, км2
Австрія	Österreich	AT	Відень	8 794 267	83 879
Бельгія	België / Belgique / Belgien	BE	Брюссель	11 303 528	30 528
Болгарія	България	BG	Софія	7 101 859	110 994
Велика Британія	United Kingdom	GB	Лондон	65 648 000	242 495
Греція	Ελλάδα	GR	Афіни	11 183 716	131 957
Данія	Danmark	DK	Копенгаген	5 748 769	42 931
Естонія	Eesti	EE	Таллінн	1 315 635	45 336
Ірландія	Éire / Ireland	IE	Дублін	4 761 865	70 273
Іспанія	España	ES	Мадрид	46 351 321	505 990
Італія	Italia	IT	Рим	60 589 445	301 338
Кіпр	Κύπρος / Kıbrıs	CY	Нікосія	1 170 125	9 251
Латвія	Latvija	LV	Рига	1 953 500	64 589
Литва	Lietuva	LT	Вільнюс	2 821 674	65 300
Люксембург	Lëtzebuerg / Luxemburg / Luxembourg	LU	Люксембург	590,667	2 586.4
Мальта	Malta	MT	Валлетта	445 426	316
Нідерланди	Nederland	NL	Амстердам	17 170 000	41 543
Німеччина	Deutschland	DE	Берлін	82 349 400	357 168
Польща	Polska	PL	Варшава	38 422 346	312,679
Португалія	Portugal	PT	Лісабон	10 309 573	92 212
Румунія	România	RO	Бухарест	19 638 000	238 397
Словаччина	Slovensko	SK	Братислава	5,435,343	49 035
Словенія	Slovenija	SI	Любляна	2 065 895	20 273
Угорщина	Magyarország	HU	Будапешт	9 797 561	93 030
Фінляндія	Suomi / Finland	FI	Гельсінкі	5 509 717	338 424
Франція	France	FR	Париж	67 158 000	640,679
Хорватія	Hrvatska	HR	Загреб	4 154 200	56 594
Чехія	Česko	CZ	Прага	10 610 947	78 866
Швеція	Sverige	SE	Стокгольм	10 065 389	450 295

   Країни-члени

   Кандидати: Албанія, Північна Македонія, Сербія, Туреччина, Чорногорія^[11]

   Потенційні кандидати які подали заявку на членство: Боснія і Герцеговина^[12]

   Потенційні кандидати, які ще не подали заявку на членство: Косово (частково визнана)^[11]

   Країна-член, яка проголосувала за вихід з ЄС: Велика Британія

   Країни, які не є державами-членами, але мають угоди з союзом, такі як ЄЕЗ та Шенгенська угода: Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швейцарія

   Країни які підписали Угоду про асоціацію та визнані як такі що мають перспективу членства: Грузія, Молдова, Україна^[13]

Для вступу до Євросоюзу країна-кандидат повинна відповідати Копенгагенським критеріям. Копенгагенські критерії — критерії вступу країн в Європейський союз, які були прийняті в червні 1993 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені і підтверджені в грудні 1995 року на засіданні Європейської Ради в Мадриді. Критерії вимагають, щоб в державі дотримувалися демократичні принципи, принципи свободи і пошани прав людини, а також принципи верховенства права. Також в країні має бути конкурентоздатна ринкова економіка і повинні визнаватися загальні правила і стандарти ЄС, включаючи прихильність цілям політичного, економічного і валютного союзу. Оцінку виконання цих критеріїв, країною, ставить Європейська Рада. Жодна країна-член не покинула союз, хоча Ґренландія (автономна провінція Данії) вийшла в 1985 році. У Лісабонській угоді тепер передбачено положення щодо того, як країна-член може вийти з ЄС.

Є п'ять офіційних країн-кандидата на вступ до Європейського союзу: Албанія, Македонія, Сербія, Туреччина та Чорногорія. Боснія і Герцеговина офіційно визнана потенційним кандидатом. Косово також називається потенційним кандидатом, однак Європейська Комісія не вважає її незалежною країною, оскільки не всі держави-члени визнають її окремою від Сербії.

Чотири країни-не-ЄС, які утворюють Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), досить тісно інтегровані з ЄС: Ісландія, Ліхтенштейн та Норвегія через Європейську економічну зону, а Швейцарія має подібні зв'язки через двосторонні угоди. Відносини європейських мікродержав (Андорра, Ватикан, Монако та Сан-Марино) з ЄС, включають використання євро та інших сфер співробітництва.

Довкілля |

Національний парк Лахемаа в Естонії

У 1957 році, коли було засновано Європейський Союз, він не мав жодної екологічної доктрини або навіть екологічних законів. Сьогодні в ЄС є одні з найбільш прогресивних екологічних політик у всьому світі, і екологічне законодавство об'єднання протягом останніх чотирьох десятиліть надзвичайно розвинулося. Європейське законодавство зараз поширюється на всі сфери охорони довкілля, такі як: боротьба із забрудненням повітря, захист води, переробка відходів, охорона природи та контроль хімічного забруднення, розвиток біотехнологій та інше. Європейський інститут екологічної політики констатує, що в законодавстві ЄС, охорона довкілля охоплює понад 500 директив, нормативних актів та рішень. Екологічне законодавство стало центральним напрямом європейської політики.

Такі динамічні події є дивовижними, з урахуванням правових та інституційних умов, які існували в 1950-х та кінці 1960-х років. Працюючи без будь-яких законодавчих повноважень, європейські політики розширили здатність об'єднання діяти, визначивши екологічну політику як економічну проблему. Однак з плином часу екологічна політика ЄС виникла як формальна політична сфера, з її власними принципами та політичними процедурами. Правова база екологічної політики ЄС не була чітко визначена до введення в дію Єдиного європейського акту в 1987 році.

Спочатку екологічна політика Європейського Союзу була досить інтроспективною. Однак останнім часом ЄС продемонстрував посилене лідерство у глобальному екологічному управлінні. Прикладом цього є роль об'єднання в забезпеченні ратифікації та вступу в силу Кіотського протоколу перед лицем протидії Сполучених Штатів. Цей міжнародний аспект відображено у шостій Програмі дій ЄС щодо довкілля, яка визнає, що її стратегічні цілі можуть бути досягнуті лише в тому випадку, якщо буде активно підтримано і належним чином впроваджено низку важливих міжнародних природоохоронних угод. Набуття чинності Лісабонського договору ще більше посилив амбіції ЄС щодо екологічного лідерства на планеті.

Величезна кількість екологічного законодавства ЄС, яке існує на сьогоднішній день, відіграло важливу роль у поліпшенні середовища існування та захисту місцевих видів в Європі, а також у сприянні поліпшенню атмосферного повітря, якості води та переробку відходів. Проте значні виклики залишаються як для досягнення цілей та прагнень існуючих держав-членів, так і для створення нових цілей та дій, які сприятимуть подальшому покращенню довкілля та якості життя в Європі.

Одним із головних пріоритетів екологічної політики ЄС є боротьба зі зміною клімату. У 2007 році держави-члени погодились, що ЄС має використовувати 20% відновлюваних джерел енергії у майбутньому та зменшити викиди діоксиду вуглецю до 2020 року не менше ніж на 20% у порівнянні з 1990 роком. Це включає в себе заходи, які визначають, що до 2020 року 10% від загального обсягу палива, що використовується автомобілями у складі об'єднання, повинно надходити з відновлюваних джерел, таких як біопаливо. Це вважається одним із найамбітніших рухів у важливому індустріальному регіоні світу для боротьби зі зміною клімату.

Політика |

Складність та багатогранність Європейського Союзу як наднаціонального об'єднання породжує необхідність створення потужної та розгалуженої системи управління та координації дій, для досягнення поставлених цілей Союзу. Країни-члени Європейського Союзу передають повноваження у вирішенні деяких питань незалежним інститутам, які представляють інтереси Союзу, його держав і громадян. Європейська Комісія захищає інтереси Союзу в цілому, кожен національний уряд представлений в Раді Міністрів (Раді), а члени Європейського Парламенту безпосередньо обираються громадянами ЄС. Таким чином, демократія і верховенство закону — наріжний камінь цієї структури.

Основні чотири інститути Європейського Союзу закладено ще в 1952 році, коли було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі, а ідея Європейської Ради ще навіть не була видимою. Ці інститути, а саме: Асамблея, Рада, Комісія і Суд — по суті своїй з тих пір не змінювалися. Асамблея перетворилася на наднаціональний парламент, а Європейський Суд — в суперарбітра. В той же час роль Ради, що складається з представників урядів держав-членів, дещо знизилася, а роль Європейської Комісії як виконавського органу істотно не змінилася. Такі зміни пояснюються тим, що спочатку ідея об'єднання країн в Європейське Економічне Співтовариство, а нині — в Європейський Союз, носила наднаціональний характер. Відповідно ті інститути, які додавали до свого статусу наднаціональності, ставали впливовішими.

Основні інститути влади |

Докладніше: Інституції Європейського Союзу та Законодавча процедура Європейського Союзу

Європейська рада - Спрямовують і спонукають -		Рада Європейського Союзу - Законодавча влада -		Європейський парламент - Законодавча влада -		Європейська комісія - Виконавча влада -
зустріч на вищому рівні глав держав чи урядів, Голови Європейської Ради і Президента Європейської комісії дає необхідний політичний стимул для розвитку Союзу і встановлює її загальні цілі та пріоритети не відноситься до виконавчої влади базується в Брюсселі		діє спільно з Європарламентом як законодавчий орган спільно з Європарламентом здійснює контроль над бюджетом забезпечує координацію широкої економічної та соціальної політики і встановлює принципи Спільної зовнішньої та безпекової політики укладає міжнародні угоди базується в Брюсселі		діє спільно з Радою ЄС як законодавчий орган спільно з Радою ЄС здійснює контроль над бюджетом і остаточно затверджує його здійснюють демократичний контроль над інституціями, включаючи Європейську комісію та затверджує членів Комісії пленарні засідання проходять у Страсбурзі і Брюсселі		є вищим органом виконавчої влади надає пропозиції щодо нового законодавства до Європарламенту та Ради ЄС реалізовує політику розпоряджається бюджетом забезпечує дотримання Європейського права узгоджує міжнародні угоди базується в Брюсселі

	Суд справедливості Європейського Союзу - Судова влада -		Європейський центральний банк - Центральний банк -		Європейський суд аудиторів - Фінансовий контроль -
	забезпечує однакове застосування і тлумачення Європейського права має право вирішувати правові спори між державами-членами, установами, підприємствами та приватними особами базується у Люксембурзі		спільно з національними центральними банками утворює Європейську систему центральних банків і тим самим визначає грошову політику єврозони забезпечує цінову стабільність в єврозоні шляхом регулювання грошової маси базується у Франкфурті-на-Майні		перевіряє належне виконання бюджету базується у Люксембурзі

Європейська Комісія |

Президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер

Європейська Комісія — виконавчий орган Європейського Союзу, що складається з 28 членів (рахуючи президента), які призначаються на п'ять років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов'язків. Склад Комісії затверджується Європейським Парламентом. Кожен член Комісії відповідає за певну сферу політики ЄС і очолює відповідний Генеральний Директорат.

Європейський Парламент |

Європейський Парламент — зібрання з 751 депутата, що безпосередньо обираються громадянами країн-членів ЄС строком на п'ять років. Голова Європарламенту обирається на два з половиною роки. Депутати Європарламенту вивчають законопроекти і затверджують бюджет. Вони приймають спільні рішення з Радою Міністрів з конкретних питань і контролюють роботу Рад ЄС і Європейській Комісії. Європарламент проводить пленарні засідання в Страсбурзі (Франція) і Брюсселі (Бельгія).

Рада Європейського Союзу (Рада міністрів) |

Рада міністрів — в ЄС — основний орган ухвалення рішень, який збирається на рівні міністрів національних урядів, і його склад змінюється залежно від обговорюваних питань: Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки і так далі В рамках Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти ЄС і приймають або відкидають їх шляхом голосування.

Європейська Рада |

Голова Європейської Ради Дональд Туск

Європейська Рада — регулярні зібрання глав держав ЄС. Раду скликають 4 рази на рік з метою визначення порядку денного Союзу і спонукати подальшу інтеграцію. Президент Ради є відповідальним за розвиток вищого політичного органу ЄС.

Європейський Суд |

Суд Європейського Союзу — судовий орган ЄС вищої інстанції, регулюючий розбіжності:

• між державами-членами ЄС;


• між державами-членами ЄС і самим Європейським Союзом;


• між інститутами ЄС;


• між ЄС і фізичними або юридичними особами.

Суд аудиторів |

Європейський суд аудиторів — орган Європейського Союзу, створений з метою проведення аудиторської перевірки бюджету ЄС і його інститутів.

Європейський Омбудсмен |

Займається скаргами європейських приватних і юридичних осіб на інститути і установи ЄС. В Європейському Союзі право подавати петиції до Європейського парламенту було передбачене ще Маастрихтським договором 1992 року. Право петиції було запроваджено для того, щоб громадяни ЄС та особи, які постійно проживають в Європейському Союзі, мали можливість у більш простій формі звертатися до органів публічної влади ЄС із побажаннями та скаргами^[15].

Фінансові структури |

Європейський центральний банк (ECB) |

Європейський центральний банк, центральний банк Єврозони

• визначає валютну політику країн ЄС;


• встановлює ключові процентні ставки;


• управляє офіційними резервами Європейської системи Центральних Банків (ESCB), головним завданням якої є підтримка стабільності цін;


• має право санкціонувати емісію банкнот в межах валютного союзу.

Європейський інвестиційний банк (EIB) |

Європейський інвестиційний банк — орган ЄС, заснований в 1959 р. Європейським Союзом для сприяння розвитку, інтеграції і співпраці шляхом надання інвестиційних позик. Позики надаються під однаковий відсоток, що забезпечує збалансованість управління позикою в частині погашення заборгованості. Позики надаються для розвитку відсталих європейських регіонів і реалізації проектів, що представляють спільний інтерес.

Консультативні органи |

Економічний і соціальний комітет |

Економічний і соціальний комітет — консультативний орган ЄС, що спостерігає за функціонуванням єдиного внутрішнього ринку. Комітет складається з 317 членів, які представляють різні сфери економіки і соціальні групи і незалежні у виконанні своїх обов'язків.

Комітет регіонів |

Комітет регіонів — консультативний орган Ради ЄС і Комісії, розробляючий висновки з усіх питань, що зачіпає інтереси регіонів. Комітет складається з 317 членів — представників регіональних і місцевих органів, повністю незалежних у виконанні своїх обов'язків

Закордонна політика |

Верховний представник Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки, Федеріка Могеріні

В грудні 2007 року, Лісабонською угодою була створена нова посада «Верховного представника Євросоюзу з питань закордонних справ і політики безпеки» що призначається кваліфікованою більшістю від складу Європейської Ради за погодженням з Президентом Європейської Комісії та Європейським парламентом.

Відповідно до статей 18 і 27 Договору про Європейський Союз, Верховний представник ЄС з питань закордонних справ і політики безпеки:

• проводить спільну зовнішню політику Євросоюзу і політику безпеки;


• вносить пропозиції щодо її розвитку;


• головує в Раді закордонних справ;


• є одним з віце-президентів Комісії;


• забезпечує узгодженість Союзу з питань зовнішнього впливу;


• несе відповідальність в рамках покладених на нього в області зовнішніх зв'язків і координації інших аспектів зовнішньої діяльності Союзу повноважень;


• представляє Союз з питань, що належать до спільної зовнішньої політики і політики безпеки;


• веде політичний діалог з третіми особами та країнами від імені Союзу та висловлює позицію Союзу в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях.

З 1 листопада 2014 року, Верховним представником Європейського союзу із питань закордонних справ є Федеріка Могеріні.

Гуманітарна допомога |

ЄС є найбільшим постачальником гуманітарної допомоги у світі

Європейський Союз загалом (Комісія та країни-члени) наразі є найбільшим постачальником гуманітарної допомоги у світі.

Останнім часом надання гуманітарної допомоги як частина зовнішньої діяльності Європейської Спільноти набуло особливого значення. Це пов'язано зі збільшенням кількості кризових ситуацій на планеті та прагненням Співтовариства відігравати провідну роль у міжнародних гуманітарних місіях. З цією метою 1992 року був створений Офіс гуманітарної допомоги Європейської Комісії (англ. European Commission's Humanitarian Aid Office, ECHO). Його завданням є надання термінової допомоги (продуктів, матеріалів та практичної участі) жертвам природних і суспільних катастроф і конфліктів за межами Союзу. Надання такої допомоги базується на принципах недискримінації, неупередженості та гуманності. Вона розподіляється партнерами Офісу, а саме, недержавними організаціями, агенціями гуманітарної допомоги ООН та інших міжнародних організацій.

Економіка |

Докладніше: Економіка Європейського Союзу

Франкфурт, один з фінансових центрів Європи, місце розташування ЄЦБ (2014)

Європейський Союз має другу в світі економіку за розміром номінального ВВП і паритетом купівельної спроможності. Станом на 2016 рік, за даними Міжнародного валютного фонду, його номінальний ВВП становив 16,5 трильонів Євро, що становить 22,8 % від світового ВВП.^[16]Євро, що використовується в 19-ти з 28-ми членах ЄС а також 6-ма іншими європейськими країнами, займає друге місце у світі за величиною валютних резервів та обсягами торгівлі.

Економіка Європейського Союзу складається з єдиного простору змішаних національних економік, що базуються на вільних ринкових відносинах та розвиненій соціальній політиці. ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення у 2015 становив 37,8 тис. дол. у порівняні з 57 тис. дол. в США та 14,3 тис. дол. в КНР.^[17] З низьким коефіцієнтом Джині (що становить 0,31) в ЄС є більш рівномірний розподіл доходів ніж в середньому у світі.^[18]

Серед головних бірж ЄС є Euronext, Франкфуртська та Лондонська. Європейський Союз є чистим експортером капіталу. Іноземні інвестиції в ЄС у 2012 становили 5,1 трлн дол а інвестиції ЄС в інші країни — 9,1 трлн дол., що є найвищими показниками в світі.^[19][20]

З початку боргової кризи в 2009 році у ЄС виникли протилежні економічні ситуації між країнами Південної Європи з одного боку, і Центральної та Північної Європи з іншого боку: підвищення рівня безробіття та державного боргу в країнах Середземномор'я та зниження рівня безробіття з підвищенням темпів зростання ВВП у країнах Східної та Північної Європи. У 2015 році державний борг у Європейському Союзі становив 85 % ВВП, з відмінностями між найнижчим показником в Естонії — 9,7 %, та найбільшим в Греції — 176 %.^[21]

Пятьма найбільшими національними економіками в ЄС є (у порядку зростання, станом на 2018 рік): Іспанія, Італія, Франція, Велика Британія та Німеччина — разом на них припадає близько 70% номінального ВВП усього ЄС.^[22] Найбільшими торговельним партнерами Європейського Союзу є (у порядку спадання, станом на 2018 рік): США, КНР, Швейцарія, Росія та Туреччина. Україна в цьому рейтингу займає 21 місце (між Гонконгом та Алжиром ), у 2017 році вона займала 25 місце.^[23] ЄС є повноправним членом Світової організації торгівлі, Великої сімки та Великої двадцятки.

Див. також: Єврозона, Економічний і монетарний союз Європейського Союзу, Внутрішній ринок Європейського Союзу, Енергетична політика Європейського Союзу та Спільна сільськогосподарська політика Європейського Союзу

Збройні сили |

Станом на 2018 рік, Європейський Союз не має власних повноцінних збройних сил, їх натомість окремо мають усі 28 держав-членів союзу, з яких 22 члени входять у військовий блок НАТО а решта 6 (Австрія, Ірландія, Кіпр, Мальта, Фінляндія та Швеція) притримуються політики нейтралітету. На рівні ЄС лише відбувається сприяння військовому співробітництві між його країнами-членами в рамках Cпільної політики безпеки та оборони через Військовий штаб та Європейське оборонне агентство. Також для координації захисту зовнішнього кордону країн-учасників Шенгенської угоди (куди входять 22 країни-члени ЄС та 4 інші європейські країни — Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія) працює агенство Frontex.

Перспектива створення |

Європейські політики неодноразово висловлювали ідею про створення європейської армії. Мотивом називали те що європейські країни вже довгі роки існують у світі, і захист власних національних інтересів для багатьох держав Європи у відносинах між ними більше не має сенсу. Прихильники ідеї вказують на неефективність організації оборони на національних рівнях що призводить до дублювання структур і функцій та відповідно високих витрат. На їх думку співпраця всіх країн-членів ЄС у військовій сфері дозволить заощадити на розробці і придбанні сучасних систем озброєнь і перерозподілити завдання на таке улагодження військ, щоб кожна з країн мала свою військову спеціалізацію. Однак головним противником такої ідеї виступала Велика Британія яка погрожувала заблокувати створення єдиної армії аргументуючи це тим що така структура лише дублюватиме функції НАТО.^[24]

   Країни-учасники PESCO

   Члени ЄС що відмовилися від участі в PESCO

Нова хвиля обговорення ідеї створення спільної армії почалася в 2017-2018 роках після рішення Великої Британії щодо виходу з Європейського Союзу, посилення геополітичної напруженості в світі (див. Друга холодна війна) та погіршенням відносин між Європою та США за президенства Дональда Трампа (зокрема через його неодноразові звинувачення на адресу європейських партнерів по НАТО щодо недостатнього внеску в спільну оборону). Одним з перших високопосадовців ЄС які підтримали створення спільної армії став Голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. 8 березня 2015 року (на тлі агресії Росії проти України) він заявив що завдяки створенню такої армії Європа зможе переконливо реагувати на загрозу для миру як у самих країнах-членах, так і у сусідніх із ЄС країнах. На його думку, спільна армія "дасть Росії зрозуміти, що ми серйозно ставимось до відстоювання цінностей Європейського Союзу".^[25] Його підтримали зокрема міністр оборони ФРН Урсула фон дер Ляєн і глава німецького МЗС Франк-Вальтер Штайнмайєр а канцлер Ангела Меркель назвала ідею "проектом майбутнього" і висловилася наразі за поглиблення військового співробітництва.^[26] Пізніше Жан-Клод Юнкер неодноразово повторював свою позицію аргументуючи її ризиками тероризму зокрема від організації Ісламська Держава та більшої незалежності і самостійності Європи від США.^[27][28] 6 листопада 2018 року ідею створення армії ЄС підтримав президент Франції Еммануель Макрон. За його словами, власна армія необхідна ЄС, "беручи до уваги Росію, Китай і навіть США".^[29] Його тепер цілком (на відміну від Юнкера у 2015-му) підтримала канцлер ФРН Англела Меркель, заявивши що "Спільна європейська армія покаже світу, що між європейськими країнами більше ніколи не буде війни".^[30] Проти виступив прем'єр-міністр Нідерландів Марк Рютте, зазначивши що НАТО повинно залишатися наріжним каменем європейської оборонної політики.^[31] Заява Макрона прозвучала на тлі виходу США з ядерної угоди по Ірану та погроз виходу з договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності (підписаному між США та СРСР в 1987, тепер дійсної зокрема щодо її правонаступниці Росії) проти чого виступали європейські лідери. На думку європейських лідерів, вихід США з даних угод посилить нестабільність на Близькому Сході, Європі і в усьому світі від яких більше постраждає насамперед Європа а не США, крім того це може спровокувати нову гонку озброєнь у світі. США аргументують свій вихід недотриманням Іраном та Росією відповідно умов даних договорів.^[32][33]

14 грудня 2017 року, 25 країн ЄС (усі країни-члени за винятком Великої Британії, Данії та Мальти) запустили програму "Структурної співпраці у сфері оборони та безпеки" (англ. Permanent Structured Cooperation, PESCO) яка розглядається як перший крок на шляху до створення європейського оборонного союзу. Основна ідея PESCO — підвищити ефективність у сфері оборони. Мова йде про усунення дублювань зусиль і більш ефективне використання коштів.^[34] На 2021 рік запланований запуск Європейського оборонного фонду (англ. European Defence Fund), у його рамках Єврокомісія запропонувала протягом семи років виділити 13 мільярдів євро на спільні проекти з розробки нових озброєнь і технологій.^[35]

Культура |

Мови |

Докладніше: Офіційні мови Європейського Союзу

Серед багатьох мов та діалектів, ЄС має 24 офіційні і робочі мови: болгарська, хорватська, чеська, датська, голландська, англійська, естонська, фінська, французька, німецька, грецька, угорська, італійська, ірландська, латиська, литовська, мальтійська, польська, португальська, румунська, словацька, словенська, іспанська, та шведська. Важливі документи перекладаються кожною офіційною мовою.

Європейський парламент забезпечує переклад на всі мови документів і своїх пленарних засіданнь. Деякі установи використовують тільки декілька мов для внутрішньої роботи. Каталонська, галісійська, баскська, шотландська і валлійська не є офіційними мовами ЄС, але мають напівофіційний статус в тому, що офіційні переклади договорів виконані в них і громадяни ЄС мають право на листування цими мовами з установами, що використовують їх.

Мовна політика є обов'язком держав-членів, але інститути ЄС сприяють вивченню інших мов. Англійська є найбільш поширеною мовою в ЄС. Німецька є найбільш широко розповсюдженою рідною мовою. 56 % громадян ЄС можуть брати участь у розмові іноземними мовами. Більшість офіційних мов ЄС належать до індо-європейської мовної сім'ї, за винятком Естонії, Фінляндії та Угорщини, які належать до уральської мовної сім'ї, і Мальти, яка використовує семітську мову. Більшість офіційних мов ЄС базуються на латинській абетці, крім Болгарії, яка користується кирилицею, і Греції з грецькою абеткою.

Крім 24 офіційних мов, існує близько 150 регіональних і міноритарних мов, якими розмовляють до 50 мільйонів осіб. Хоча програми ЄС підтримують регіональні мови і мови меншин, захист мовних прав різний у окремих держав-членів. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин ратифікована більшістю країн ЄС надає загальні керівні принципи, якими держави можуть користуватись, щоб захистити свою мовну спадщину.

Європейський день мов проводиться щорічно 26 вересня і спрямований на заохочення вивчення мов по всій Європі.

Україна і ЄС |

Докладніше: Україна і Європейський Союз

Першим договором що регулював відносини України та Європейського Союзу була Угода про партнерство та співробітництво підписана 16 червня 1994 року.

Віктор Ющенко та Ангела Меркель на саміті Європейської народної партії, 21 червня 2007. Після перемоги Помаранчевої революції в ЄС вперше широко заговорили про європейські перспективи України.

У 2005 році, після перемоги Помаранчевої революції, Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006—2007 років (окрім комуністів — 5 % місць) підтримали найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до тісніших форм інтеграції (перший крок — створення зони вільної торгівлі відразу після вступу до СОТ, що було запропоновано ЄС у 2006). Деякі європейські політики та політологи тоді вважали 2020 ймовірним роком вступу України до ЄС^{[джерело?]}.

У жовтні 2005 р. президент Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу заявив, що майбутнє України — у ЄС. Проте 9 листопада 2005 року в опублікованій новій стратегії ЄС було сказано, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим.

В березні 2007 було розпочато переговори щодо нового базового договору між Україною та ЄС на заміну чинної Угоди про партнерство та співробітництво. 12 липня 2007 Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду — Угоду про асоціацію між Україною та ЄС.^[36] Переговори щодо цієї угоди були закінчені в грудні 2011 однак її остаточне підписання загальмувалося на тлі погіршення відносин України та ЄС під час президенства Віктора Януковича. Європейські чиновники часто звинувачували українську владу в погіршенні громадянських прав, свободи слова, переслідуванні опозиції та інших основоположних демократичних принципів в Україні.

Євромайдан та послідувана після цього російська агресія, на думку багатьох, остаточно закріпили курс України на інтеграцію з ЄС.

Від початку президенства Януковича, в Україні офіційно продовжувалася політика європейської інтеграції, однак 21 листопада 2013 року Уряд Азарова раптово повідомив про призупинення підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Це викликало проєвропейські протестні акції в Україні під назвою Євромайдан який згодом переріс у більш широку Революцію гідності — за демократичні права та проти корупції в країні. Наслідком подій, під час яких загинуло 128 людей, стала повна зміна політичного керівництва в Україні та відновлення активної євроінтеграційної політики. Також одразу після цього почалася російська збройна агресія проти України.

27 лютого 2014 року, після подій Євромайдану, Європарламент ухвалив резолюцію у якій вперше йдеться про те, що Україна має право стати повноправним членом Євросоюзу. У ній зазначено, що підписання Угоди про асоціацію не є кінцевою метою партнерства з Києвом і відповідно до Статуту ЄС всі європейські країни, включаючи Україну, «мають довгострокову можливість подавати заявку на членство в ЄС».^[37] 21 березня 2014 року було підписано політичну частину угоди про асоціацію між Україною та ЄС а 27 червня цього ж року — економічну. В дію угода вступила з 1 листопада 2014 року. 11 червня 2017 року почав діяти безвізовий режим між Україною та Європейським Союзом.

Після подій 2014 року, висловлювалися різні думки та прогнози щодо термінів можливого вступу України в ЄС. 3 березня 2016 року, глава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер, напередодні референдуму в Нідерландах щодо асоціації України і ЄС, висловив думку що Україна не зможе стати членом ЄС в найближчі 20-25 років.^[38] Натомість Прем'єр-міністр України, Володимир Гройсман, 1 липня 2016 висловив упевненість в тому, що Україна стане членом ЄС через 10 років.^[39] Тоді ж в МЗС Німеччини заявили, що не бачать перспектив членства України у ЄС в осяжному майбутньому, зазначивши про багато невирішених питань, зокрема в тому, що стосується подолання корупції.^[40]

9 січня 2019, Міністр закордонних справ України Павло Клімкін назвав маніпуляцією як тих хто говорить що Україна може вступити в ЄС за рік-два так і тих що це можливо не раніше як за 25-30 років, додавши що "Це залежить найперше від нас. Нам потрібно продовжити зміни в цій країні... і це йдеться не просто про реформи а про фундаментальні зміни в цій країні. Чим краще ми будемо виконувати Угоду про асоціацію, чим краще ми будемо перебирати європейські стандарти, тим швидше ми набудемо членства в Європейському Союзі після того як отримаємо європейську перспективу. Я вважаю що це можна зробити дійсно в середньостроковій переспективі". Він зазначив що це залежить і від Європейського Союзу, від "настроїв які відбуваються там" але "головне залежить від нас".^[41]

Угода про асоціацію та Порядок денний асоціації |

Докладніше: Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом

Станом на 2019 рік, основним документом що регулює відносини України та ЄС є Угода про асоціацію між Україною та Європейським Союзом яка вступила в силу з 1 листопада 2014 року, юридичної сили набула з 1 вересня 2017 року.^[42][43] Дана угода стала наступним етапом в зближенні України та ЄС (після Угоди про партнерство та співробітництво) та дає змогу перейти від партнерства і співробітництва до політичної асоціації та економічної інтеграції двох сторін.

Угода про асоціацію налічує понад тисячу сторінок, а за своєю структурою складається з преамбули, семи частин, 43 додатків та 3 протоколів. У частині «Преамбула, загальні цілі та принципи» описане зокрема визнання з боку ЄС європейського вибору та європейських устремлінь України як європейської країни, що поділяє з ЄС спільну історію і спільні цінності, а також визначені цілі Угоди, серед яких – створення асоціації, поступове зближення між Україною та ЄС на основі спільних цінностей, поглиблення економічних та торговельних відносин, зокрема шляхом створення зони вільної торгівлі, посилення співробітництва у сфері юстиції, свободи і безпеки. Закріплюються основні принципи, які лежатимуть в основі асоціації, передусім забезпечення прав людини та основоположних свобод, повага до принципу верховенства права, дотримання принципів суверенітету і територіальної цілісності, непорушності кордонів і незалежності. Підкреслюється, що подальші відносини між Україною та ЄС базуватимуться також на принципах вільної ринкової економіки, верховенства права, ефективному урядуванні тощо.^[44]

1 січня 2016 року набула чинності Угода про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС (ЗВТ) яка передбачає суттєву лібералізацію торгівлі (усунення тарифів чи квот) між сторонами, гармонізацію законодавства і нормативно-регуляторної бази. Створення ЗВТ між Україною та ЄС відбуватиметься поступово, протягом 10 років.^[44]

11 червня 2017 року почав діяти Безвізовий режим між Україною та Європейським Союзом. Він дозволяє громадянам України, які мають біометричні паспорти, без попереднього оформлення віз приїжджати з діловою чи туристичною метою або в сімейних справах на термін до 90 днів протягом 180-денного періоду до 26 з 28 країн ЄС (усі за винятком Великої Британії та Ірландії) та 4 інших членів Шенгенської зони (Ісландія, Норвегія, Швейцарія і Ліхтенштейн).

7 вересня 2017 року, Президент України Петро Порошенко у посланні до Верховної Ради України назвав головним пріоритетом України на її шляху до євроінтеграції виконання Угоди про асоціацію. Також у промові він виділив наступні п'ять завдань:^[45]

• 
  Асоціація із Шенгенською зоною. Йдеться, по суті, про членство України в Шенгенській зоні. Для країни поза межами Євросоюзу такий формат має назву "асоціація з Шенгеном". Саме такі стосунки мають з ЄС Швейцарія, Ісландія або Норвегія. Це, якщо станеться, фактично означатиме руйнацію західного кордону України, який стане точно таким прозорим, як кордон між Францією і Німеччиною чи Німеччиною і Польщею. На думку аналітиків, це завдання може виявитися ще складнішою метою, аніж членство в ЄС. Для прикладу, станом на 2018 рік, такі найновіші члени ЄС як Хорватія, Румунія, Болгарія – досі не набули повноправного членства у Шенгені, між ними і рештою країн ЄС досі існує прикордонний контроль.


• 
  Приєднання до митного союзу ЄС. Митний союз з ЄС означає, що країна повністю синхронізує своє митне законодавство з європейським, торгівля з країнами ЄС стає безмитною, а у зовнішній торгівлі починають діяти ті мита, що встановлені для держав-членів Євросоюзу. Митний союз навряд чи включатиме агропродукцію. Станом на 2018 рік, є одна країна за межами ЄС, яка перебуває у митному союзі з Євросоюзом – Туреччина (з обмеженнями щодо агропродукції та торгівлі послугами).


• 
  Приєднання до енергетичного союзу ЄС. Означатиме повноцінне входження до спільного енергетичного ринку ЄС та приєднання до спільної зовнішньоенергетичної політики. Це серед іншого мало би передбачати і український голос в ухваленні спільних рішень про європейську енергетичну безпеку, зокрема у відносинах з Росією. (див. також Енергетична політика Європейського Союзу).


• 
  Вступ в дію спільного авіаційного простору. Означає формування спільного авіаційного простору між державами-членами ЄС та Україною, який заснований, зокрема, на ідентичних правилах в сфері безпеки польотів, авіаційної безпеки, управління повітряним рухом, захисту навколишнього середовища, захисту прав споживачів, систем комп’ютерного бронювання, а також, що стосується соціальних норм в авіаційній галузі. Станом на 2018 рік, угода є фактично готовою але заблокована для остаточного підписання через спір Великої Британії та Іспанії щодо статусу Гібралтару.


• 
  Вступ до єдиного цифрового ринку. Є складовою частиною Угоди про асоціацію, означає гармонізацію законодавства у галузі інформаційно-комунікативних технологій, телекомунікацій, електронних послуг та торгівлі тощо. Серед конкретних досягнень означатиме наприклад скасування (або зменшення) плати за роумінг між Україною та членами ЄС.

За словами Порошенка, "Реалізація цих ініціатив фактично перетворить східні кордони України на східні кордони Євросоюзу ще до того, як ми де-юре приєднаємося до Союзу... І тоді членство стане лише формальним питанням часу".^[45]

На думку директора «Європейської програмної ініціативи», Дмитра Шульга, Україні слід було б визначити дві амбітні "мегаідеї" щодо її інтеграції до ЄС: Першою є повна економічна інтеграція до ЄС шляхом входження України до Європейської економічної зони, що для прикладу є зараз у Норвегії або Швейцарії. На думку експерта це б більше відповідало українським інтересам аніж митний союз. Другою є повна реалізація принципу політичної асоціації з ЄС що вже прописано в Угоді про асоціацію. Її реалізація означатиме виконання першого "копенгагенського критерію" членства у ЄС — наявність в країни-кандидата стабільної та дієвої демократії та гарантування дотримання ключових прав та свобод на своїй території. Таке визнання дозволило б Україні з впевненістю підійти до рішення про подання заявки на початок переговорів про вступ до ЄС у майбутньому.^[45]

В березні-квітні 2019 року, новообраний Президент України Володимир Зеленський, під час своєї передвиборчої компанії, заявляв про підтримку євроінтеграційного курсу України а серед конкретних кроків для цього пропонував проведення референдуму щодо членства в ЄС та створення офісу з координації процесу євроінтеграції всередині Кабінету Міністрів, щоб пришвидшити імплементацію Угоди про асоціацію.^[46][47]

Суспільна думка |

За даними соціологічних опитувань, станом на 2007 рік абсолютна більшість українців (55 %) підтримували вступ України до Європейського Союзу. При цьому 25 % були проти вступу України до ЄС, а 20 % не змогли визначитись щодо цього питання.

За даними дослідження проведенного у 2011 році, більшість жителів України підтримують підписання угоди про Зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Згідно з результатами дослідження 56 % опитаних українців підтримують підписання угоди про ЗВТ з Євросоюзом. В той же час, 30 % українців одночасно підтримують підписання угоди про ЗВТ з Євросоюзом і вступ України в Митний союз. Проте, респонденти оцінюють, що підписання угоди про ЗВТ вигідніше (39 %), ніж вступ до ТЗ (34 %)^[48].

За результатами опитування проведеного групою Рейтинг в січні 2016 року, 59 % громадян України підтримують вступ України до ЄС, проти висловилися 22 %, решта (19 %) або не визначилися або не брали б участі в референдумі на таке питання.^[49]

За результатами опитування проведеного групою Соціопрогноз в травні 2018 року, 59,4% українців підтримують вступ України до ЄС, проти - 17,1%. 10,7% опитаних не брали участі у волевиявленні, ще 12,8% не змогли відповісти на питання.^[50]

За даними опитування проведеного в 2007 році, 55% респондентів у Німеччині, Франції, Великій Британії, Італії, Іспанії та Польщі підтримували вступ України до ЄС якщо Україна виконає необхідні для цього умови. 34 % були проти вступу України до ЄС. Вступ до ЄС Росії, Туреччини та Марокко підтримували відповідно 45%, 40% та 35% респондентів.^[51]

За даними опитування проведеного в 2017 році в Німеччині, Франції, Італії, Литві, Великій Британії, Польщі та Нідерландах, підтримали вступ України до ЄС 48% опитаних респондентів, не підтримали 52%. Основні аргументи проти вступу України до ЄС — загальне небажання розширення ЄС (незалежно від країни-кандидата), бідність України (побоювання надмірного навантаження на бюджет ЄС), недостатня демократичність і корупція (ризик поширення української корупції на решту Союзу). Основні аргументи за вступ України до ЄС: Україна - це частина Європи, вступ до ЄС посилить демократію в Україні, заохочуватиме українців під час конфлікту з Росією і збільшить економічні відносини з ЄС. Щодо термінів вступу України до ЄС, 56% респондентів думають (незалежно чи вони за чи проти) що це відбудеться "впродовж 10 років або раніше", 23% — "не раніше, ніж через 15—20 років", решта 21% — "ніколи". У порівнянні з іншими гіпотетичними кандидатами Україна продовжує мати найвищий рівень підтримки інтеграції в ЄС: вступ до ЄС Росії, Туреччини та Марокко підтримали відповідно 33%, 21% та 26% респондентів.^[52]

Див. також |

Примітки |

Посилання та література |

• Європейський Союз у XXI столітті: функціонування та розвиток: монографія / В. С. Загорський, О. Я. Красівський, О. С. Киричук, П. В. Когут, О. П. Котовська; ред.: В. С. Загорський, О. Я. Красівський; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України. — Львів: ЛРІДУ НАДУ, 2016. — 631 c. — Бібліогр.: с. 600—631.


• Європейський Союз. Консолідовані договори. — К.: Port-royal, 1999.


• Тоді Ф. Нарис історії Європейського Союзу / пер. з англ. М. Марченко. — К.: К. І.С., 2001. — 136 с.


• Посельський В. Європейський Союз: інституційні основи європейської інтеграції. — К. : Смолоскип, 2002. — 168 с.


• Дайнен Д. Дедалі міцніший союз: курс європейської інтеграції. — К.: К. І.С., 2006. — 696 с.


• Азбука європейської інтеграції / І. Яковюк, Л. Трагнюк, В. Меделяєв. — Х. : Апекс+, 2006. — 168 с.


• Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу (Лісабонський договір).


• 
  Європейський Союз //Юридична енциклопедія : [в 6-ти т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — .mw-parser-output .ts-comment-commentedTextborder-bottom:1px dotted;cursor:help@media(hover:none).mw-parser-output .ts-comment-commentedText:not(.rt-commentedText)border-bottom:0;cursor:auto
  К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — 672—768 с. — ISBN 966-749-200-1.
  


• 
  Європейський Союз //ЕСУ
  


• Європейський Союз: історія і засади функціонування: навч. посіб. / В. В. Копійка, Т. І. Шинкаренко; за ред. Л. В. Губерського. — 2-ге вид., виправл. і доповн. — К.: Знання, 2012. — 759 с. — (Вища освіта ХХІ століття). — ISBN 978-966-346-937-9.


• Історія європейської інтеграції від Римської імперії до Європейського Союзу: монографія / за заг. ред. І. В. Яковюка. — К. : Ред. журн. «Право України» ; Х. : Право, 2013. — 208 с.


• Нестерович В.Ф. Лобіювання у правотворчому процесі Європейського Союзу / В.Ф. Нестерович. Українське право. 2007. № 1 (20). С. 242-256.


• Нестерович В.Ф. Роль та місце лобіювання у європейському інтегруванні України / В.Ф. Нестерович. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2009. № 3. С. 32-42.


• Нестерович В.Ф. Інституційне оформлення суб’єктів впливу громадськості на прийняття нормативно-правових актів у Європейському Союзі / В.Ф. Нестерович. Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. 2010. № 3. С. 54-64.


• Нестерович В.Ф. Конституційно-правове регулювання інституту лобіювання у Європейському Союзі / В.Ф. Нестерович. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка. 2011. № 3. С. 27-39.


• Нестерович В. Ф. Реалізація права петицій на рівні Європейського Союзу / В. Ф. Нестерович. Публічне право. 2016. № 2. С. 33-40.


• Політологічний енциклопедичний словник / уклад.: Л. М. Герасіна, В. Л. Погрібна, І. О. Поліщук та ін. За ред. М. П. Требіна. — Х.: Право, 2015.


• Grygoriy Shamborovskyi Аналіз взаємозв'язку ступеня інтегрованості зі зростанням добробуту населення в країнах — членах ЄС, НАФТА, АСЕАН, МЕРКОСУР // Схід. № 5(145) (2016)


• Ильин Ю. Д. Лекции по истории и праву Европейского Союза . — Харьков: Консум, 1998. — 156 с. (рос.) (також: М.: Спарк, 2002. — 115 с. — ISBN 5-88914-181-3)

Посилання |

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Європейський Союз

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Європейський Союз

• 
  europa.eu — офіційний інтернет-портал Європейського Союзу


• Представництво Європейського Союзу в Україні


• Глосарій термінів Європейського Союзу

Ісландія (в Атлантичному океані)	Норвегія	Росія
Канада  США (обидва через Атлантичний океан)		Білорусь  Україна  Молдова  Грузія (через Чорне море)
Латинська Америка (через Атлантичний океан)	Африка (через Середземне море) та Захід Балканського півострова (анклав)	Туреччина

п о р Країни Європейського Союзу Австрія • Бельгія • Болгарія • Велика Британія • Греція • Данія • Естонія • Ірландія • Іспанія • Італія • Кіпр • Латвія • Литва • Люксембург • Мальта • Нідерланди • Німеччина • Польща • Португалія • Румунія • Словаччина • Словенія • Угорщина • Фінляндія • Франція • Хорватія • Чехія • Швеція

п о р Європейський Союз у темах Історія Хронологія До 1945 • 1945–1957 • 1958–1972 • 1973–1993 • 1993–2004 • з 2004 Попередники Європейська спільнота з вугілля та сталі (1951–2002) • Європейська економічна спільнота (1958–1993/2009) • Євратом (з 1958) • Європейські спільноти (1967–1993/2009) • Правосуддя та внутрішні справи (1993–2009) • Хронологія ЄС Управління Інституції Парламент • Рада • Рада Союзу • Комісія • Суд • Центральний банк • Рахункова палата Агенції Євроюст • Європол • Frontex • Довкілля • Реконструкція • Профілактика та контроль захворюваності • Лікарські засоби • Євростат • Європейський поліційний коледж Посади Голова ради • Голова парламенту • Голова комісії • Верховний представник • Омбудсмен • Європейський комісар з цифрової економіки та суспільства Політика Співпраця • Політичні системи в ЄС • Вибори • Округи Європейського парламенту • Фракції Європейського парламенту • Політичні партії • Розширення (1995 • 2004 • 2007 • 2013 • подальше) • Інтеграція • Пан'європеїзм • Євроскептицизм • Зовнішня політика • Євроміф • Спільна торговельна політика • Спільна транспортна політика • Вихід із Європейського Союзу Право Доробок спільноти • Закон про конкуренцію • Закон про авторське право • Директива • Вісник • Чотири свободи (Переміщення робочої сили) • Законодавча процедура • Постанова • Шенгенська угода • Хартія з прав людини • Договори (Право на неучасть) • Тісніша співпраця Географія Кордони • Крайні точки • Найбільші міста • Найбільші агломерації • Найбільші метрополійні території • Країни-члени • Спеціальні території • Регіони Економіка Валюти • Спільна сільськогосподарська політика • Спільна рибна політика • Соціальна політика Європейського Союзу • Бюджет • Євро • Центральний банк • Інвестиційний банк • Інвестиційний фонд • Фонд фінансової стабільності • Єврозона • Енергетична політика • Регіональна політика • Внутрішній ринок • Солідарний фонд • Транспорт (Навігаційна система Галілео) • Транс'європейські мережі • Цифровий порядок денний для Європи Культура Гасло • Громадянство (Паспорт) • Демографія • Водійське посвідчення • Освіта • Інститут інновацій та технології • Мови • Релігія • Спорт • Свята • Телефонні коди • Символи • Статистика • Douzelage • Інтернет Списки Агенції • Скликання Європейської Ради • Директиви • Політичні партії • Головування • Найвищі хмарочоси • Автомобільні знаки • Абревіатури та жаргон Теорія Наддержавність • Міждержавність • Європа різних швидкостей • Євросфера

Інші пов'язані теми та статті п о р Офіційні мови ЄС Англійська • Болгарська • Грецька • Данська • Естонська • Ірландська • Іспанська • Італійська • Латиська • Литовська • Мальтійська • Нідерландська • Німецька • Польська • Португальська • Румунська • Словацька • Словенська • Угорська • Фінська • Французька • Хорватська • Чеська • Шведська п о р Східне партнерство Європейський Союз Азербайджан Білорусь Вірменія Грузія Молдова Україна п о р Велика двадцятка (G20)  Аргентина  Австралія  Бразилія  Велика Британія  Європейський Союз  Канада  КНР  Індія  Індонезія  Італія  Мексика  Німеччина  ПАР  Південна Корея  Росія  Саудівська Аравія  США  Туреччина  Франція Японія п о р Лауреати Нобелівської премії миру 1901—1925 Пассі / Дюнан (1901) • Гоба / Дюкоммен (1902) • Крімер (1903) • Інститут міжнародного права (1904) • фон Зуттнер (1905) • Рузвельт (1906) • Монета / Рено (1907) • Байєр / Арнолдсон (1908) • де Констан / Бернарт (1909) • Міжнародне бюро миру (1910) • Фрід / Ассер (1911) • Рут (1912) • Лафонтен (1913) • Міжнародний комітет Червоного Хреста (1917) • Вільсон (1919) • Леон Буржуа (1920) • Брантінг / Ланге (1921) • Нансен (1922) • Чемберлен / Дауес (1925) 1926–1950 Бріан / Штреземан (1926) • Бюїссон / Квідде (1927) • Келлоґ (1929) • Седерблюм (1930) • Аддамс / Батлер (1931) • Енджелл (1933) • Гендерсон (1934) • фон Осецький (1935) • Ламас (1936) • Сесіл (1937) • Міжнародний офіс Нансена у справах біженців (1939) • Міжнародний комітет Червоного Хреста (1944) • Голл (1945) • Болч / Мотт (1946) • Рада Друзів на службі суспільству / Американський комітет Друзів на службі суспільству (1947) • Орр (1949) • Банч (1950) 1951–1975 Жуо (1951) • Швейцер (1952) • Маршалл (1953) • Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (1954) • Пірсон (1957) • Пір (1958) • Ноель-Бейкер (1959) • Лутулі (1960) • Гаммаршельд (1961) • Полінґ (1962) • Міжнародний комітет Червоного Хреста / Ліга суспільств Червоного Хреста (1963) • Кінг (1964) • ЮНІСЕФ (1965) • Кассен (1968) • Міжнародна організація праці (1969) • Борлоуг (1970) • Брандт (1971) • Кіссинджер / Тхо (1973) • Макбрайд / Сато (1974) • Сахаров (1975) 1976–2000 Вільямс / Корріґан (1976) • Міжнародна амністія (1977) • Беґін / Садат(1978) • Мати Тереза (1979) • Есківель (1980) • Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (1981) • Роблес / Мюрдаль (1982) • Валенса (1983) • Туту (1984) • Лікарі світу за запобігання ядерної війни (1985) • Візель (1986) • Санчес (1987) • Миротворчі сили ООН (1988) • Далай-лама (1989) • Горбачов (1990) • Чжі (1991) • Менчу (1992) • Мандела / де Клерк (1993) • Арафат / Перес / Рабин (1994) • Ротблат / Пагвоський рух учених (1995) • Біле / Рамуш-Орта (1996) • Міжнародний рух за заборону протипіхотних мін / Вільямс (1997) • Г'юм / Трімбл (1998) • Лікарі без кордонів (1999) • Чжун (2000) 2001–2025 ООН / Аннан (2001) • Картер (2002) • Ебаді (2003) • Маатаї (2004) • МАГАТЕ / аль-Барадаї (2005) • Грамін Банк / Юнус (2006) • Міжурядова група експертів з питань змін клімату / Гор (2007) • Ахтісаарі (2008) • Обама (2009) • Лю Сяобо (2010) • Елен Джонсон-Серліф / Лейма Гбові / Тавакуль Карман (2011) • Європейський Союз (2012) • ОЗХЗ (2013) • Сат'ярті / Юсафзай (2014) • Квартет національного діалогу Тунісу (2015) • Сантос (2016) • Міжнародна кампанія із заборони ядерної зброї (2017)• Муквеге / Мурад (2018)

Тематичні сайти Open Library · Проект Гутенберг · Open Directory Project (англ.) · Open Directory Project  · Open Directory Project  · Open Directory Project (дат.) · Open Directory Project (нім.) · Open Directory Project (ісп.) · Open Directory Project  · Open Directory Project (фр.) · Open Directory Project  · Open Directory Project (італ.) · Open Directory Project  · Open Directory Project  · Open Directory Project  · Open Directory Project  · Open Directory Project (польськ.) · Open Directory Project  · Open Directory Project  · Open Directory Project (швед.) · Open Directory Project  · Quora Словники та енциклопедії Велика каталонська · BabelNet · Britannica (онлайн) Нормативний контроль BNC: a10068259 · BNE: XX141032 · BNF: 12350708p · CONOR: 287122019, 287114851 · GND: 5098525-5 · ISNI: 0000 0001 2375 4495 · LCCN: n2004153355 · NDL: 00407066 · NKC: kn20010711086 · NLA: 933245 · SUDOC: 032486324 · VIAF: 207634635